Матеріали засідання №1 методичного об'єднання вчителів української мови і літератури та зарубіжної літератури

Дата: 05.11.2024 11:11

Кількість переглядів: 73

Обмін досвідом. Комунікативні вправи як засіб формування мовленнєвої компетентності.

Рудик Л.О.

вчитель української мови та літератури

Острожецького ліцею імені І. Єремеєва

Формування мовленнєвої компетенції на сучасному етапі розвитку суспільства є особливо актуальним, оскільки культура спілкування становить не лише основу загальної культури, а й є засобом формування соціально успішної особистості, яка володіє морально-емоційною культурою, здатна до мовленнєвої взаємодії.

Мовленнєві компетенції - це вміння адекватно користуватися мовою в конкретних ситуаціях, здатність до практичного використання знань про мову в процесі комунікації, застосовуючи при цьому як мовні, так і позамовні (міміка, жести, рухи) та інтонаційні засоби виразності. Мовленнєва компетенція визначається, як вдосконалення комунікативних умінь в основних видах мовленнєвої діяльності − слуханні, говорінні, читанні та письмовій діяльності; уміння планувати свою мовленнєву і не мовленнєву поведінку, уміння застосовувати стилістичні багатства рідної мови [1]. Отже, під мовленнєвою компетенцією розуміється здатність особистості використовувати мову для досягнення поставлених конкретною мовленнєвою ситуацією цілей, використовуючи для цього мовні, позамовні та інтонаційні засоби виразності, відповідно до існуючих в мові норм та правил. Структура мовленнєвої компетенції охоплює компетенції у говорінні, аудіюванні, читанні та письмі.

Робота з формування культури спілкування учнів передбачає розвиток умінь і навичок правильного і комунікативно доцільного мовлення.  Формування мовленнєвої компетенції відбувається лише у тих випадках, коли викладач працює в комплексі з усіма складовими: аудіювання, говоріння, читання та письмо. Усі ці види мовленнєвих компетенцій тісно пов’язані між собою, тому неможливо покращити мовленнєву компетенцію в цілому, працюючи лише над одним-двома її видами. У процесі формування мовленнєвих умінь учнів більшість учених пропонує використовувати два види вправ: комунікативні (для формування комунікативних умінь і роботи над створенням та аналізом тексту) і некомунікативні (формують орфоепічні вміння, лексичні, граматичні, мовленнєві вміння).

Комунікативні вправи – спеціально організована форма спілкування, коли учень реалізує акт мовленнєвої діяльності мовою, що вивчається. Комунікативні вправи ‒ стрижень мовного навчання у загальноосвітній школі. Вони можуть реалізовувати різні прийоми: визначення головної думки і мети, добір заголовку для розвитку рецептивної і продуктивної комунікативної діяльності, аналіз, синтез, зіставлення, узагальнення лінгвістичних одиниць, заміна і перестановка мовних засобів, поширення і конструювання речень, стилістичний експеримент, складання плану, переказ, відтворення висловлювання, читання, слухання, осмислення тексту, створення власного висловлювання, аналіз, характеристика і моделювання комунікативної ситуації, визначення комунікативного мотиву мовця, обмірковування комунікативної поведінки.

Комунікативні вправи як ефективний вид практичних методів навчальнопізнавальної діяльності стали об’єктом дослідження багатьох учених (О. Біляєв, І. Бім, М. Вашуленко, Н. Голуб, О. Горошкіна, Т. Донченко, С. Караман, І. Кучеренко, Ю. Пассов, М. Пентилюк, С. Омельчук, О. Текучов, та ін.), а їх результати активно використовується у практиці навчання української мови в загальноосвітній школі. Проблему типології комунікативних вправ та завдань і впровадження її у навчально-виховний процес досліджували як українські, так і зарубіжні вченіметодисти (М. Баранов, М. Вашуленко, О. Горошкіна, М. Ільїн, В. Мельничайко, Г. Михайловська, М. Пентилюк, Н. Пашківська, С. Караман та ін.).

Вимоги до комунікативних вправ. Комунікативні вправи обов’язково мають комунікативну спрямованість і відповідають таким вимогам [2]:

• відповідати цілям навчання;
• підпорядковуватися принципам перспективності і наступності;
• поєднувати різні підходи до навчання;
• використовувати елементи інтерактивного навчання;
• містити змістову інформацію, необхідну для спілкування;
• характеризуватися соціокультурною спрямованістю;
• стимулювати до продукування змістовного власного тексту (діалогічного, монологічного) різних стилів, типів і жанрів мовлення;
• заохочувати до сприймання чужого висловлювання;
• бути комунікативними за змістом і формою;
• моделювати наближену до реальності ситуацію спілкування;
• враховувати психолого-вікові можливості школярів

Мовленнєві (комунікативні) вправи передбачають розвиток умінь логічно осмислювати сприйняту інформацію, критично оцінювати події, виділяти головне, уміння дати особистісну оцінку, аргументувати свою точку зору, коментувати, використовуючи елементи оцінювального характеру. Серед мовленнєвих письмових вправ можна виділити передусім такі жанри письмового спілкування, як: написання листів, короткої автобіографії із супровідним листом, заповнення офіційних форм, а також написання записок, творівописів, розповідей, роздумів, есе тощо.

Наукова класифікація комунікативних вправ для навчання української мови досі є остаточно не з’ясованою, оскільки кожен вчений-методист керується різними принципами і бере до уваги певні класифікаційні ознаки. Вчителі-словесники здебільшого послуговуються відомими класифікаціями.

Класифікація комунікативних вправ.

Комунікативні вправи необхідно широко використовувати у практиці, що, безумовно, позитивно впливає на розвиток репродуктивної та продуктивної мовленнєвої діяльності учнів, оскільки ці вправи «наближають навчання до потреб життя, дозволяють учителеві активізувати навчальний процес, а учням набути потрібних знань і навичок шляхом практичної діяльності» [3].

Робота вчителя під час виконання комунікативних вправ має бути спрямована на залучення учнів до комунікативно орієнтованої діяльності щодо спостереження над явищами, які вивчаються, на розкриття зв’язків і відношень між засобами висловлювання інформації, на пошук мовних одиниць для вираження власної думки тощо. Розробляти комунікативні вправи необхідно на реальному життєвому матеріалі або взірцевому тексті, які є актуальними для певного шкільного віку, для учнів цікаві, близькі і зрозумілі, мають виховний і соціокультурний потенціал.

Безперечно, комунікативні вправи повинні пронизувати весь навчальний процес у школі і реалізовувати взаємозв’язок мовного та мовленнєвого навчального матеріалу з комунікативною ситуацією, тобто здійснюватися на ситуативній основі [4-6].

Комунікативні вправи, що мають ситуативну спрямованість відображають зв’язок навчальної діяльності із життєвими реаліями, адже у процесі їх виконання учні аналізують всю спроектовану комунікацію (кількість мовців та їх роль, мотиви учасників спілкування, суть проблеми, що вирішується, елементи її розв’язання тощо), потім стають її учасниками і вирішують поставлені комунікативні проблемні завдання. Таким чином, навчання стає ефективним і відбувається процес формування комунікативної компетентності учнів. Вони є цінними для досягнення реального практичного результату — формування комунікативної компетентності учнів, оскільки вивчаються мовні одиниці з метою їх використання у комунікативній діяльності (навчальній з проекцією на вживання у реальній). Ситуативні вправи не вимагають додаткового часу для реалізації комунікативно-мовленнєвих завдань; такі вправи можна використовувати на всіх уроках незалежно від теми та етапу вивчення матеріалу [7].

Ситуативні завдання належать до мовленнєвих завдань, виконання яких залежить від характеру умовної мовленнєвої ситуації. Їх основною ознакою є наявність мовленнєвого стимулу, який викликає мовленнєву реакцію учня, визначає відбір тієї чи іншої мовної одиниці. Такі завдання являють собою комунікативні цільові настанови, тобто ті словесні дії вчителя, які організовують спілкування учнів. Наприклад, настанови, що вимагають від учнів уміння висловити згоду, підтвердити сказане, доповнити співрозмовника тощо. Досить часто одне завдання може містити декілька настанов, що визначають послідовність дій учнів.

У ситуативних завданнях моделюються мовні ситуації, тобто створюються умови, які залучають учнів у процес спілкування. Мовні ситуації, в яких вони опиняються, спонукають їх до висловлення, вик­ликають потребу в спілкуванні. Розвиваючи вміння співвідносити зміст і форму своїх висловлювань із мовленнєвою ситуацією, завдання цього типу дисциплінують мислення, формують уміння вибирати найдоцільніший варіант мовного матеріалу відповідно до конкретної ситуації спілкування.

Використання ситуативних завдань значно підвищує практичну спрямованість уроків української мови, сприяє формуванню й розвитку інтересу до мови з боку учнів. Причому це дося­гається за рахунок тих можливостей, закладених у самому змісті предмета. Виконуючи ситуативні завдання, аналізуючи мовну ситуацію, учні можуть самостійно оволодівати новими знаннями та навичками з культури спілкування й набувати комунікативних умінь.

Ситуативні завдання відрізняються одне від одного не тільки за змістом, а й різноманітністю форм:

• завдання поведінкового характеру, часто виконавчі (з готовими варіантами розв'язання, такі, що пропонують оцінку, аналіз і вибір оптимального варіанта);
• незакінчені ситуативні завдання;
• завдання, що не потребують подальшого аналізу;
• ситуативні завдання, які вимагають зміни негативного варіанта комунікативної поведінки на позитивний;
• ситуативні завдання проблемного характеру;
• завдання, в основу яких покладено ситуації-ілюстрації.

Ситуативні завдання доцільно використовувати в певній послідовності з урахуванням теми уроку, його змісту, етапу, підготовленості групи; допоміжними засобами можуть виступати лексичні опори, таблиці, ілюстрації, якими можуть скористатися учні з недостатньо сформованими мовленнєвими вміннями.

Комунікативні вправи, що сприяють розвитку вміння аргументувати власну думку [8]:

1. «Заплановане інтерв’ю». Кожен із учасників готує запитання, на які хоче дати відповідь. Потім кожен обирає собі опонента, обмінюється з ним запитаннями і бере в нього інтерв’ю.

2. «За і проти». Мета вправи – обговорити запропоноване явище або факт, визначаючи його позитивні та негативні аспекти, поділивши всіх учасників на дві команди.

3. «Я переконаю тебе». Учасники готують презентацію певного тематичного матеріалу, індивідуальний проєкт або пояснюють новий матеріал, ураховуючи логічну структуру презентації, точність розкриття головної думки, культуру виступу та невербальну техніку подачі.

4. «Почуй мене». Один із учасників пропонує будь-який вислів (тематика може бути обговорена заздалегідь), усі інші по черзі намагаються повторити почуте і пояснити його зміст.

5. «Перевір себе». Один із учасників говорить іншому коротке речення, яке він має сказати наступному учаснику, а той – іншому. Останній вимовляє почуте вголос.

6. «Мої вподобання». Кожен учасник повинен розповісти про себе впродовж 3 – 4 хвилин: що він полюбляє робити у вільний час, які якості цінує в людях, що допомагає відчувати себе впевнено в різних життєвих ситуаціях тощо.

7. «Мої рідні». Завдання учасників розповісти про своїх рідних упродовж 5 хвилин. Потім кожен повинен переказати почуте, дотримуючись деталей розповіді. Усі інші аналізують почуту інформацію щодо точності й правильності викладу.

8. «Ситуативне спілкування». Учасникам пропонують змоделювати спонтанну життєву ситуацію спілкування і розіграти її за ролями, а потім проаналізувати отримані результати.

9. «Не скажи “ні”». Один із учасників ставить таке запитання, на яке не можна дати стверджувальної відповіді, або пропонує завдання, що неможливо виконати. Інший повинен висловити свою незгоду так, щоб не вимовляти слів-заперечень.

10. «Спонтанність дії». Одному учаснику пропонується без підготовки продовжити початок поданого висловлювання, а всі інші по черзі додають по реченню. У результаті вибудовується спільний текст.

Виконання такого виду діяльності має переваги в тому, що учасник (виконавець дії) бере ініціативу на себе, перебуваючи в епіцентрі створеної ситуації і оцінюючи завдання, приймаючи і відхиляючи відповіді, він начебто контролює ситуацію сам, без участі викладача, що також мотивує його докласти зусиль для точного виконання завдання і використання правильної іншомовної лексико-граматичної конструкції.

Отже, мовленнєва компетенція є однією з провідних базисних характеристик особистості, яка відображає рівень знань про закономірності утворення із даної системи мови зв'язних висловлювань для формулювання думки. Її змістом є: знання про точність, влучність, адекватність, правильність використання мовних засобів, знання про особливості використання мовних засобів залежно від типу, стилю мовлення, знання особливостей використання зображувальновиражальних засобів мови.

Основними методами формування мовленнєвої компетентності учнів є комунікативні вправи. Як зазначають О. Горошкіна, А. Нікітіна та М. Пентилюк, ці вправи залучають учнів до активної комунікативної діяльності та спрямовані на розвиток їх інтелектуально-креативних здібностей, таких як мовне чуття, уміння висловлювати свої думки, критичне мислення, мовлення, уява, увага та спостережливість. Необхідною складовою комунікативних вправ є конкретна мовленнєва ситуація, від якої залежить вибір вербальних і невербальних засобів. Навчальна комунікативна ситуація, що є подібною до реального процесу спілкування, є важливою умовою формування практичних умінь та навичок, що стануть підґрунтям для формування комунікативної компетентності учня.

Список використанних джерел

1.   Богуш А. М. Витоки мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку: програма та методичні рекомендації / Укл. А.М. Богуш. − К. : ІЗМН, 1997. − 112 с.

2.   МамчурЛ.І. Перспективність і наступність у формуванні комунікативної компетентності учнів основної школи : монографія / Л.І. Мамчур. – Умань : Видавець «Сочінський», 2012. – 448 с.

3.   Методика навчання української мови в середніх навчальних закладах. / [за ред. М. І. Пентилюк]. – К. : Ленвіт, 2004. – 400 с.

4.   Пентилюк М. І. Актуальні проблеми сучасної лінгводидактики : збірник статей. Київ : Ленвіт, 2001. 256 с.

5.   Шевцова Л. С. Методика застосування мовленнєвих ситуативних завдань : методичний посібник. Житомир : Вид-во ЖДПУ, 2004. 94 с.

« повернутися